У Харкові привітали ветеранок Другої світової війни: історії століття

У цих квартирах — історії, що охоплюють майже ціле століття. Дивлячись на Лідію Яківну, важко повірити, що їй — 101. Усміхнена, уважна до деталей, вона зустрічає гостей. Напередодні Дня пам’яті та примирення представники міської влади відвідують тих, для кого слово «війна» — не з підручників, а з власного життя.

Лідія Яківна Іващенко народилася 23 березня 1925 року. Ще зовсім юною, у 16 років, пішла на фронт. Служила у медсанбаті, рятувала поранених бійців, а вже у 18 стала начальницею. Пройшла Другу світову війну у складі ІІІ Українського фронту та була нагороджена орденами й медалями. Сьогодні Лідія Яківна згадує фронтові дороги, які й через десятки років стоять перед очима так само чітко, як тоді.

Для Лідії Яківни війна — не лише спогад із минулого. Вона вже вдруге бачить, як війна приходить у життя людей, і мимоволі порівнює пережите тоді з тим, що відбувається сьогодні.

Ще одна історія — Прасков’ї Омелянівни Жомір. Їй — 103. Сержант запасу та зв’язківиця, вона згадує: на початку війни її подруги одразу пішли медсестрами на фронт, а її повістка прийшла трохи пізніше — у 1942 році. Прасков’я Омелянівна пройшла курс молодого бійця, навчалася військової справи та чесно прослужила до завершення війни. Каже — найбільше запам’яталися слова батька перед відправленням: «Служи країні».

І через понад вісімдесят років після тієї війни найбільша мрія ветеранів залишається незмінною — мир. Вони просять лише одного: щоб молодь більше не гинула, а Україна якнайшвидше дочекалася тиші.

Сьогодні вони діляться спогадами, які пережили самі, аби нові покоління знали ціну миру. Історії цих жінок — не лише про минулу війну, а й про силу, пам’ять та незламність, які й досі тримають Україну.