«Однієї крові»: як батько та син пліч-о-пліч боронять Україну у складі 120-ї бригади ТрО

Життя часто пише сценарії, які перевершують будь-яку художню вигадку. Коли в одному строю стоять не просто побратими, а рідні люди, відповідальність та внутрішня сила набувають зовсім іншого виміру. У таких дуетах слова стають зайвими — достатньо лише одного погляду для повного порозуміння. Це історія про родину захисників, які разом служать у лавах 120-ї окремої бригади територіальної оборони.

Родина у військовому однострої

У армійському середовищі підрозділ прийнято називати сім’єю, але для Олександра та Андрія це твердження є буквальною реальністю. Батько з сином воюють разом, поєднуючи багаторічний досвід ветерана з нестримною енергією молодості.

Олександр, відомий під позивним «Хохол», став на захист держави з перших днів повномасштабного наступу. За його спиною — важкі бої на Донеччині та надскладні операції на Харківському напрямку, зокрема у Вовчанську та Стариці. Його головний стимул залишається незмінним — безпека власної родини.

Андрій приєднався до війська на початку 2025 року. Батько доклав зусиль, щоб син потрапив саме до його підрозділу. Це не було питанням привілеїв; головною метою було особисто передати синові знання, необхідні для виживання у самому пеклі бойових дій. Позивний для новачка знайшовся миттєво — тепер він «Хохол-молодший».

Гартування вогнем на Вовчанському напрямку

Після навчання саперній справі Андрій швидко опинився на передовій. Літо 2025 року стало для нього точкою неповернення та справжнім бойовим хрещенням під Вовчанськом. Постійні виходи на мінування відбувалися під щільним наглядом ворожих безпілотників, а через «брудне небо» бійцям доводилося добами тримати оборону в укриттях.

«Бували моменти, коли через активність дронів вибратися було практично неможливо. Ми сиділи в укриттях по кілька днів, відбиваючи атаки піхоти, яка лізла без упину», — ділиться спогадами Андрій.

Війна швидко змінила хлопця: на зміну юнацькому запалу прийшла загартована «військова кістка». Андрій заслужив авторитет серед побратимів не завдяки родинним зв'язкам, а завдяки власній витримці та надійності. Зараз він керується залізним правилом: «Ніхто не кине і ніхто не відступить».

Батьківський погляд на обов'язок

Олександр зізнається, що як батько ніколи не бажав синові долі солдата, адже той назавжди залишиться для нього дитиною. Проте як чоловік він розуміє, що захист своєї землі — це питання честі, тому зробив усе, щоб син став професійною частиною команди.

Технологічна війна: від мін до дронів

З часом батальйон трансформувався у підрозділ безпілотних систем, що змінило і специфіку роботи батька та сина. Наразі їхні ролі розподілені наступним чином:

• Олександр координує питання забезпечення та логістики всього підрозділу.
• Андрій безпосередньо працює з інноваційними безпілотними системами в зоні активних бойових дій.

Сучасна війна стала технологічною: дрони тепер виконують роботу цілих груп піхоти, здійснюють дистанційне мінування та доставляють вантажі під обстрілами. У цій роботі Олександр та Андрій ідеально доповнюють один одного, поєднуючи розсудливий досвід та здатність до миттєвих рішень. Кожна наземна платформа, що повернулася з завдання цілою, є для них маленькою спільною перемогою.

Надія, що тримає вдома

Обидва воїни чітко знають ціну своєї праці. В тилу на них чекає жінка, яка є водночас дружиною та матір'ю — та, чиє серце щодня молиться за життя одразу двох найрідніших людей. Саме віра в майбутню зустріч дає їм сили продовжувати боротьбу.