Новини Харкова

Після зими береги річки Саржинки у Саржиному яру місцями потребують укріплення. Через дощі, сніг та перепади температур ґрунт змивається у воду, а русло поступово замулюється. Аби зміцнити берег та зберегти природний вигляд водойми, фахівці «Харківзеленбуду» проводять сезонні роботи з укріплення.За словами фахівців, верба добре підходить для таких робіт, адже швидко проростає та допомагає утримувати ґрунт.У майбутньому, зазначають у «Харківзеленбуді», верби мають сформувати вздовж Саржинки природну зелену зону, яка рятуватиме береги від подальшого руйнування.

8 травня Україна відзначає День пам’яті та перемоги над нацизмом. У цю дату ми згадуємо жертв Другої світової війни, вшановуємо пам’ять тих, хто загинув, захищаючи свій дім. Цей день має велике значення для всього демократичного світу, адже важливо пам’ятати, якою ціною тоді людству дістався мир, розповідає Харківський міський голова Ігор Терехов.Для України сьогодні слово «мир» має особливе значення. День пам’яті, попри ворожі заяви про перемир’я, у Харкові супроводжується звуками сирен. Тож пам’ять про трагедії минулого для нас залишається ще однією причиною продовжувати боротьбу за своє майбутнє.

У цих квартирах — історії, що охоплюють майже ціле століття. Дивлячись на Лідію Яківну, важко повірити, що їй — 101. Усміхнена, уважна до деталей, вона зустрічає гостей. Напередодні Дня пам’яті та примирення представники міської влади відвідують тих, для кого слово «війна» — не з підручників, а з власного життя.Лідія Яківна Іващенко народилася 23 березня 1925 року. Ще зовсім юною, у 16 років, пішла на фронт. Служила у медсанбаті, рятувала поранених бійців, а вже у 18 стала начальницею. Пройшла Другу світову війну у складі ІІІ Українського фронту та була нагороджена орденами й медалями. Сьогодні Лідія Яківна згадує фронтові дороги, які й через десятки років стоять перед очима так само чітко, як тоді.Для Лідії Яківни війна — не лише спогад із минулого. Вона вже вдруге бачить, як війна приходить у життя людей, і мимоволі порівнює пережите тоді з тим, що відбувається сьогодні.Ще одна історія — Прасков’ї Омелянівни Жомір. Їй — 103. Сержант запасу та зв’язківиця, вона згадує: на початку війни її подруги одразу пішли медсестрами на фронт, а її повістка прийшла трохи пізніше — у 1942 році. Прасков’я Омелянівна пройшла курс молодого бійця, навчалася військової справи та чесно прослужила до завершення війни. Каже — найбільше запам’яталися слова батька перед відправленням: «Служи країні».І через понад вісімдесят років після тієї війни найбільша мрія ветеранів залишається незмінною — мир. Вони просять лише одного: щоб молодь більше не гинула, а Україна якнайшвидше дочекалася тиші.Сьогодні вони діляться спогадами, які пережили самі, аби нові покоління знали ціну миру. Історії цих жінок — не лише про минулу війну, а й про силу, пам’ять та незламність, які й досі тримають Україну.